Путін, Трамп і Сі: чому «світ на трьох» не складається

Державний секретар США Марко Рубіо, коментуючи ідею можливої зустрічі Дональда Трампа, лідера Китаю Сі Цзіньпіна та російського диктатора володимира путіна «для обговорення шляхів припинення конфлікту», дав зрозуміти: сама по собі присутність трьох найвпливовіших політичних фігур не гарантує появи спільного рішення. Формат, який у медіа вже встигли охрестити «світом на трьох», виглядає ефектно лише на рівні заголовків. На практиці він стикається з фундаментальними суперечностями між інтересами США, Китаю та росії.

Ідея тристоронньої розмови виникає на тлі прагнення Вашингтона продемонструвати дипломатичну активність і водночас знайти способи вплинути на перебіг війни росії проти України. Дональд Трамп неодноразово заявляв, що здатен швидко домогтися припинення бойових дій. Однак будь-які переговори за участю путіна та Сі Цзіньпіна означали б необхідність враховувати не лише позицію Москви, а й глобальне суперництво між Сполученими Штатами та Китаєм.

Ключова проблема такого задуму полягає в тому, що три держави не є рівноправними партнерами, які шукають однакового результату. Їхні цілі, оцінки ризиків і бачення майбутнього світового порядку суттєво відрізняються. Росія прагне закріпити територіальні здобутки, послабити санкційний тиск і домогтися політичного визнання власних вимог. Україна та її партнери наполягають на відновленні територіальної цілісності й гарантіях, які не дозволили б Москві повторити агресію. Китай намагається використати кризу для посилення власних позицій, але не зацікавлений у неконтрольованій ескалації.

Чому Москва зацікавлена у великому форматі

Для кремля зустріч із президентом США та головою КНР стала б можливістю повернути путіну статус одного з головних учасників глобальної політики. Російська влада прагне показати внутрішній і зовнішній аудиторії, що країна не перебуває в міжнародній ізоляції, а її лідер може вести переговори на рівних із Вашингтоном і Пекіном.

Водночас Москва могла б спробувати перетворити переговори про припинення війни на дискусію про новий розподіл сфер впливу. У такій логіці Україна ризикує опинитися не за столом переговорів, а в ролі об’єкта домовленостей між сильнішими державами. Саме тому будь-який формат без безпосередньої участі Києва викликає принципові застереження. Рішення щодо майбутнього України не можуть ухвалюватися без української держави та суспільства.

Путін також може використовувати сам факт підготовки зустрічі як інструмент політичного тиску. Заяви про можливий саміт, переговорні сигнали та обговорення умов перемир’я здатні створювати враження, що відповідальність за продовження війни нібито лежить на всіх сторонах однаково. Проте саме росія розпочала повномасштабне вторгнення, а отже, будь-яка реалістична дипломатична схема має враховувати цю базову обставину.

Китай не хоче бути частиною чужої угоди

Сі Цзіньпін може погодитися на дипломатичний контакт із Трампом і путіним лише за умови, що такий формат відповідатиме довгостроковим інтересам Китаю. Пекін не демонструє готовності безумовно підтримувати російські вимоги, хоча й зберігає тісні економічні та політичні зв’язки з Москвою. Для китайського керівництва важливо не допустити поразки росії, яка послабила б одного з головних опонентів США, але водночас Пекін не зацікавлений у затяжному конфлікті, що погіршує світову економіку.

Китай прагне виступати не молодшим партнером кремля, а самостійним центром сили. Участь у тристоронній зустрічі могла б підсилити його дипломатичний авторитет, проте водночас створила б ризик відповідальності за будь-який невдалий результат. Якщо переговори завершаться без домовленостей, це продемонструє обмеженість китайського впливу. Якщо ж буде досягнуто угоди, Пекін очікуватиме політичної або економічної винагороди, а не просто символічної ролі посередника.

Для Сі важливим є і ширший контекст американсько-китайського суперництва. Торговельні обмеження, боротьба за технологічну перевагу, питання Тайваню та безпеки в Індо-Тихоокеанському регіоні роблять відносини Вашингтона й Пекіна значно складнішими, ніж окрема дискусія про війну в Європі. Китай навряд чи погодиться на формат, у якому Трамп використає тему України для створення додаткового тиску на Пекін.

Чого прагне Вашингтон і чому швидкої угоди не буде

Для Дональда Трампа зустріч із путіним і Сі могла б стати демонстрацією здатності вести переговори з найвпливовішими лідерами світу. Така подія відповідала б його політичному стилю, заснованому на персональній дипломатії та спробі домовлятися безпосередньо з керівниками держав. Проте політична ефектність не означає практичної результативності.

Будь-яка домовленість щодо припинення війни має відповісти на низку надзвичайно складних питань: де проходитиме лінія припинення вогню, який статус матимуть окуповані території, якими будуть гарантії безпеки для України, хто контролюватиме виконання угоди та що станеться в разі її порушення. Додатково постає питання санкцій, обміну полоненими, повернення викрадених українських дітей і відновлення зруйнованої інфраструктури.

Без чітких механізмів контролю перемир’я може стати не завершенням війни, а паузою перед новим наступом. Український досвід уже показав, що політичні декларації без реальних гарантій не здатні зупинити агресора. Саме тому Київ має наполягати на власній участі в будь-яких переговорах, а також на тому, щоб майбутня угода не винагороджувала Росію за застосування сили.

Є й інша перешкода: Трамп, путін і Сі можуть погодитися на сам факт зустрічі, але мати несумісні уявлення про її мету. Для американського президента це може бути спосіб швидко продемонструвати дипломатичний результат. Для путіна — можливість домогтися поступок і легітимізації завоювань. Для Сі — майданчик для торгу зі США щодо ширшого переліку питань. За таких умов спільна заява ще не означатиме спільного бачення.

Тому «світ на трьох» не складається не через брак особистих контактів між лідерами, а через відсутність спільної основи для домовленостей. Усі три держави хочуть змінити міжнародний порядок на власну користь, але бачать цю зміну по-різному. США прагнуть зберегти глобальний вплив і продемонструвати силу дипломатії, Китай — розширити простір для маневру, а росія — зафіксувати наслідки агресії.

Переговори за участю Трампа, Сі та путіна теоретично можуть стати частиною ширшого дипломатичного процесу. Однак вони не здатні автоматично замінити переговори між Україною та росією, рішення європейських держав і гарантії міжнародної безпеки. Будь-яка спроба вирішити українське питання за спиною Києва лише поглибить недовіру та створить небезпечний прецедент.

Отже, гучна формула «світу на трьох» поки залишається радше політичним образом, ніж реальною стратегією. Для припинення війни потрібні не символічні фотографії лідерів, а конкретні зобов’язання, контроль за їх виконанням і готовність агресора відмовитися від ультиматумів. Без цього навіть найпомітніший саміт ризикує перетворитися на чергову сцену великої геополітичної вистави.