Чому росія «заморожує» Київ — історик назвав причини

У сучасному інформаційному полі дедалі частіше лунають твердження, що воєнні та окупаційні дії Москви мають не лише оперативні або ресурсні цілі, а й глибоко ідеологічну та демографічну логіку. Аналіз, який надав історик Олександр Алфьоров, відкриває інший вимір цієї стратегії — коли росія прагне не тільки контролювати територію, а й змінити демографічний склад регіонів через практики, які деякі експерти визначають як елементи геноциду.

За словами Олександра Алфьорова, для агресора Україна — це насамперед демографічний ресурс, а не джерело сировини чи промислових товарів. Під цим формулюванням мається на увазі системний підхід: по-перше, ослаблення населення через безповоротні втрати, примусову депортацію та руйнування інфраструктури; по-друге, руйнування соціальних зв’язків і культурної пам’яті; по-третє, заміщення місцевого населення проросійськими елементами або створення умов, за яких повернення цивільних буде неможливим або малоефективним.

Такі дії створюють тривалий ефект «замороження» — коли місто формально існує, але його соціальна тканина зруйнована, населення зменшене, а економічна і культурна активність приглушена. У контексті Києва це означає не лише руйнування будинків і мереж, а й систематичний тиск на людей, їхню здатність відновлювати життя, народжувати і виховувати нові покоління в безпечних умовах.

Історик звертає увагу на конкретні інструменти, які формують таку політику: масові вбивства мирного населення під час бойових дій, обстріли житлових кварталів, блокади і штучний дефіцит базових ресурсів (медична допомога, вода, енергія), примусові депортації та реєстраційні практики, що ускладнюють повернення. У поєднанні ці заходи мають тривалий демографічний ефект — скорочення народжуваності, зростання смертності та відтоку працездатного населення.

Історичні паралелі, на які посилається Олександр Алфьоров, вказують на ті ж самі прагнення керівних еліт минулого: позбавлення опору шляхом руйнування суспільної структури ворога. Відрізнити сучасні практики можна за тим, що у XXI столітті використовуються не лише прямі силові методи, а й гібридні механізми — інформаційні кампанії, легалізація фейкових адміністрацій, використання «гуманітарних» процедур як прикриття для трансферу населення і зміни реєстраційних даних.

Такі стратегії мають ідеологічне підґрунтя: якщо місцеве населення вилучити або змінити його етнокультурну ідентичність, супротив знижується, а можливість тривалого контролю зростає. Відповідно, поняття геноциду у цьому контексті розглядається не лише як масове винищення за етнічною ознакою, а й як систематичне руйнування можливостей для відтворення нації.

Політичні наслідки такої політики очевидні: міжнародна ізоляція агресора поєднується з довгостроковою дестабілізацією регіону; постконфліктне відновлення ускладнене; демографічні втрати стають бар’єром для економічного і соціального відновлення. Тому державна, громадянська і міжнародна реакція має бути спрямована не лише на військовий аспект, а й на відновлення демографічної стійкості — забезпечення повернення переселенців, підтримка родин, відновлення соціальних сервісів.

Висновок Олександра Алфьорова є тривожним, але важливим: якщо не розглядати демографічну вісь конфлікту як ключову, заходи відновлення не принесуть бажаного ефекту. Потрібно поєднати юридичну кваліфікацію злочинів, міжнародний тиск, програми репатріації та відбудови інфраструктури, щоб зупинити процес «замороження» міст і повернути їх роль живих соціальних організмів.

Сучасна політика реагування має включати докази злочинів у міжнародних інституціях, документування випадків примусової депортації та систематичного тиску, фінансові і гуманітарні програми, спрямовані на відновлення нормального життя, а також культурні ініціативи, які повертають ідентичність та пам’ять мешканцям. Без такої комплексної відповіді загроза демографічного виснаження може стати найтривалішим наслідком конфлікту для України та її столиці — Києва.