Війна проти України прискорює вимирання народів росії

Загибель молодих представників корінних та нечисленних народів росії під час бойових дій загострила давно невидиму, але системну загрозу — прискорення вимирання культур і спільнот, що і так перебувають у демографічній уразливості. Те, що на контракт відправляють людей, які раніше були визнані непридатними до служби за станом здоровʼя, підсилює ризики для тих етносів, де кожен вцілілий молодий носій мови й традицій може стати вирішальним для подальшого виживання спільноти.

У регіонах Півночі, Далекого Сходу та Сибіру чисельність багатьох корінних народів вимірюється тисячами і навіть сотнями. Для них характерні висока частка людей похилого віку, низька народжуваність і значна міграція до великих міст. Втрата кількох активних представників молодшого покоління внаслідок мобілізації, контрактної служби або бойових дій може спричинити швидке погіршення ситуації: падіння передачі мови, ослаблення культурних практик, зникнення окремих професійних навичок, що були важливі для виживання в специфічних екосистемах. Саме тому питання про те, хто під загрозою, — не абстрактне: це племена і народності з малію чисельністю, серед яких можуть бути ненці, евенки, коряки, чукчі та інші групи, які зберігають унікальні знання і мову.

Демографічні показники цих народів вже традиційно гірші за середньоросійські: менше молоді, виїзд працездатного населення, високі показники захворюваності. Коли держава або воєнні структури залучають до бойових дій представників цих громад, ризики мультиплікуються. Значна частина молодих людей, які могли стати майбутніми носіями мови або ініціаторами місцевих проєктів, гине або травмується, що знижує шанси на відновлення демографічної динаміки. Вербування та мобілізація в умовах, коли вже існують проблеми з доступом до медицини та соціальних послуг, роблять процес відновлення ще складнішим.

Крім фізичних втрат, існують непрямі наслідки: страх, еміграція, руйнування соціальних звʼязків. Молодь, яка бачить загрозу своєму життю в місці традиційного проживання, частіше вибирає переїзд у великі міста або за кордон. Це послаблює звʼязок між поколіннями і перериває природну передачу культурного капіталу. Таким чином втрата молоді — не лише смертність, а й втрата мотивації залишатися в спільноті.

Щоб знизити ризики для малих народів, потрібен комплексний підхід, який включає демографічну, медичну та культурну політику. По-перше, необхідно забезпечити спеціалізовану медичну підтримку в регіонах проживання корінних народів і створити механізми, що дозволяють враховувати стан здоровʼя при прийнятті рішень про мобілізацію. По-друге, потрібні програми збереження мов і традицій, фінансування локальних шкіл з викладанням мовою спільноти, підтримка місцевих ініціатив з фіксації усної історії.

Третій напрям — економічна підтримка, щоб мотивувати молодь залишатися: створення робочих місць, підтримка традиційних промислів у вигляді грантів та партнерств з екологічно орієнтованими ринками. Нарешті, парламентарії й правозахисники повинні вимагати прозорих процедур набору до збройних формувань та гарантій, що представники уразливих етносів не будуть непропорційно залучені у ризикові операції.

Це питання виходить за межі локальної політики: збереження корінних нечисленних народів має міжнародний вимір, оскільки багато з них зберігають унікальні знання про засоби адаптації до екстремальних кліматичних умов і біорізноманіття. Втрата таких спільнот — невідновне скорочення культурного та екологічного багатства регіону. Тому й відповіді мають бути системними, прозорими і спрямованими на відновлення можливостей для поколінь, а не на їхню швидку мобілізацію в умовах війни.