Кінець ери міжнародного права: Трамп сказав, як “перекроює” світ під себе, і що може його зупинити

Остання заява колишнього та потенційного майбутнього американського лідера викликала широкий резонанс: Трамп стверджує, що його влада майже необмежена, а міжнародне право і договори не стануть на заваді його рішенням. Така риторика не лише підриває усталені уявлення про систему стримувань і противаг, але й провокує питання про те, як змінюється світовий порядок і що може реально стримати лідера з амбіціями «перекроїти» карти глобальної політики.

Кінець ери міжнародного права: Трамп сказав, як “перекроює” світ під себе, і що може його зупинити

Заяви про те, що державні лідери можуть ігнорувати норми міжнародного права не нові, але коли вони звучать від потужної фігури, це набуває іншого відтінку загрози. Якщо вважати, що окремий президент може ігнорувати міжнародні домовленості, виникають питання про стабільність альянсів, силу міждержавних інституцій та роль національних інституцій у стримуванні імпульсивних рішень. Небезпека полягає не лише в двосторонніх відносинах, а й у підриві колективних механізмів вирішення конфліктів, торгівельних правил і кліматичних зобов’язань.

Однак світ не складається з одного актора. Система міжнародних взаємин має декілька рівнів захисту: правові норми, економічні санкції, дипломатична ізоляція, а також внутрішні стримування. Коли Трамп оголошує про «майже необмежену» владу, це більше політичний жест, який тестує межі терпимості партнерів та опонентів, ніж абсолютна реальність.

Що означає це для міжнародного права та альянсів

Якщо при владі опиняється лідер, який ставить власні інтереси вище від міжнародних зобов’язань, наслідки будуть багатошаровими. По-перше, це підриває довіру: партнери важче погоджуватимуть довгострокові договори, якщо невідомо, чи дотримуватиметься їх наступне керівництво. По-друге, це стимулює ерозію інституцій, що покликані забезпечувати виконання норм, бо інституції можуть виявитися безсилими без підтримки ключових держав.

Водночас посилюється роль альтернативних механізмів співпраці: регіональних блоків, двосторонніх угод, а також приватних альянсів у сфері безпеки і технологій. Якщо міжнародне право втрачає універсальний характер, на перше місце виходить прагматизм — хто може забезпечити безпеку, ресурси та ринок. Це створює ризик фрагментації світового порядку і посилення зон впливу, де правила формуються не колективно, а силою або економічною перевагою.

Що може зупинити амбіцію «перекроїти» світ

Попри гучні заяви, існує кілька реальних механізмів, які здатні стримувати навіть дуже рішучого лідера. По-перше, внутрішні інститути: незалежні суди, конституційні обмеження і система розподілу влади. Саме вони першими перевіряють, наскільки президент може діяти поза рамками закону. По-друге, економічні санкції і ринкові реакції: інвестори, біржі і корпорації швидко реагують на ризики, що може мати прямий вплив на економічну спроможність проводити екстремальну політику.

По-третє, міжнародні партнери і союзники мають інструменти тиску: дипломатичну ізоляцію, санкції, посилення військової присутності в ключових регіонах або формування коаліцій для стримування. Іноді роль стримування беруть на себе не державні актори — медіа, громадянське суспільство і технологічні платформи, які формують громадську думку і можуть змусити змінити курс через політичні витрати.

Нарешті, сама реальія глобального світу — взаємозалежність у торгівлі, енергетиці та ланцюгах постачань — ставить межі одностороннім діям. Навіть дуже потужний гравець ризикує втратити стратегічні переваги, якщо піде на конфронтацію, що підриває стабільність економічних зв’язків.

Отже, риторика про «майже необмежену» владу і можливість ігнорувати договори розпалює страхи щодо послаблення міжнародного права, але реальний світ має низку механізмів стримування. Рішення, які можуть «перекроїти» світ, потребують не лише політичної волі однієї особи, а й економічних можливостей, міжнародної імплементації та внутрішньої легітимності. Найпотужніший запобіжник — не тільки формальні норми, а й здатність суспільства та інституцій реагувати і підтримувати правила, які забезпечують стійкість і передбачуваність міжнародних відносин.