Роксолана Мережко
Президентські вибори в Болгарії можуть стати вирішальними для майбутнього політичного курсу країни. Голосування, у якому головними суперниками називають Іліяну Йотову та проукраїнського політика Андрея Гюрова, визначить не лише нового главу держави, а й баланс сил між президентською адміністрацією, урядом, парламентом та опозицією. У центрі уваги опинився Румен Радев, якого критики вважають політиком із проросійськими поглядами та дедалі більшою схильністю до концентрації влади.
Формально вибори президента і віцепрезидента мають стати черговою демократичною процедурою. Однак за нинішніх умов їхнє значення значно ширше. Перемога провладної кандидатки може остаточно зміцнити позиції команди Радева, тоді як успіх опозиції створить механізм стримування для уряду та збереже для Болгарії можливість повернутися до більш послідовної проєвропейської політики.
Як Радев отримав контроль над політичним порядком денним
Після 2021 року Болгарія тривалий час залишалася однією з найбільш нестабільних парламентських демократій Європи. Короткочасні коаліції, суперечки між партіями та постійні дострокові вибори не давали змоги сформувати стійку більшість. Виборці втомилися від політичної невизначеності, а суспільний запит на «сильну руку» почав зростати.
Саме цим настроєм скористався Румен Радев. Залишивши президентську посаду напередодні завершення свого терміну, він зосередився на створенні власної політичної сили. На парламентських виборах його партія «Прогресивна Болгарія» здобула переконливий результат і сформувала монобільшість. Це докорінно змінило розклад сил у Софії: традиційні партії втратили контроль над законодавчим процесом, а новий уряд отримав можливість ухвалювати рішення без складних коаліційних компромісів.
Виконувачкою президентських обов’язків стала колишня віцепрезидентка Радева Іліяна Йотова. Її політична лояльність до експрезидента дала підстави говорити про фактичну узгодженість між урядом і президентською адміністрацією. За таких умов система стримувань і противаг послабилася, а опозиція опинилася в менш вигідному становищі.
Одним із перших кроків монобільшості стала зміна правил роботи парламенту. Опозиції ускладнили створення тимчасових слідчих комісій, скоротили час для обговорення законопроєктів і звузили можливості для виклику міністрів на парламентські слухання. Формально ці рішення пояснювали необхідністю зробити роботу парламенту швидшою та ефективнішою. Проте на практиці вони можуть зменшувати прозорість ухвалення законів і послаблювати контроль депутатів над урядом.
Особливе занепокоєння викликає ситуація, коли парламентська більшість не лише підтримує кабінет міністрів, а й змінює внутрішні правила під власні політичні потреби. Якщо опозиція не має інструментів для розслідування дій посадовців, проведення слухань і повноцінного обговорення законопроєктів, демократичні процедури поступово перетворюються на формальність.
Водночас прихильники Радева наполягають, що Болгарії потрібні стабільність і швидке ухвалення рішень. Після років політичної турбулентності такий аргумент може бути привабливим для значної частини суспільства. Проте стабільність без незалежного контролю, відкритої дискусії та реальної конкуренції партій здатна перерости в авторитарний стиль управління.
Проросійський курс і виклики для України та Європейського Союзу
Питання зовнішньої політики стало одним із найгостріших у болгарській кампанії. Уряд Радева декларує прихильність до європейських структур і не ставить під сумнів членство Болгарії в ЄС та НАТО. Водночас його позиція щодо росії, санкцій і підтримки України часто виглядає неоднозначною або відверто прихильною до інтересів Москви.
Прем’єр-міністр неодноразово заявляв, що Болгарія не повинна підтримувати санкції, які можуть завдати шкоди її економіці. Однак під цим формулюванням фактично опинилася критика обмежень проти російських діячів та компаній. Подібна риторика нагадує підхід угорського прем’єра Віктора Орбана, який регулярно використовує процедури ухвалення рішень у ЄС для блокування або пом’якшення санкційної політики.
Для України важливо, що Софія може відігравати значну роль у регіональній безпеці. Болгарія контролює частину чорноморського простору, є членом НАТО та має важливе географічне розташування. Ослаблення підтримки України, спроби дистанціюватися від спільних європейських рішень або відмова від участі в міжнародних ініціативах створюють додаткові ризики для всього східного флангу Альянсу.
Суперечливими стали заяви болгарських посадовців щодо участі в «коаліції охочих» і міжнародних форматах підтримки України. В окремих випадках представники держави підписували спільні документи, а згодом інші посадовці заперечували сам факт підтримки відповідних заяв. Така «квантова» дипломатія дозволяє уряду одночасно демонструвати лояльність Брюсселю та уникати відкритого конфлікту з Москвою.
Ще одним симптомом зміни пріоритетів стали дискусії навколо оборонних проєктів і військової допомоги. Частина болгарських політиків наполягає, що всі наявні ресурси потрібно спрямувати на захист власного повітряного простору, навіть якщо це обмежує можливості підтримки України. З одного боку, модернізація болгарської армії є законним завданням держави. З іншого, розрив між національними та колективними інтересами НАТО може послабити позиції всього альянсу.
Якщо Іліяна Йотова переможе на президентських виборах, команда Радева отримає контроль над ключовими центрами ухвалення рішень. У такому разі уряд зможе діяти впевненіше, а президентська адміністрація навряд чи стане перешкодою для проросійських або антиєвропейських ініціатив. Це не означатиме негайного виходу Болгарії з ЄС чи НАТО, адже економічна та безпекова залежність від цих структур залишається надзвичайно високою. Проте Софія може дедалі частіше блокувати спільні рішення, затягувати виконання домовленостей і поширювати скептичні настрої.
Передвиборчі розклади та можливі сценарії
Іліяна Йотова виступає як пряма політична наступниця Румена Радева. Її кампанія будується навколо тем захисту національної ідентичності, болгарської мови та культури, а також необхідності «повернути державу громадянам». Водночас у зовнішньополітичних питаннях вона наголошує на необхідності миру між Україною та росією й закликає Європу виступати посередником.
Проблема такої позиції полягає в тому, що вона майже не враховує реальні умови російсько-української війни. Москва не демонструє готовності до справедливих переговорів і висуває вимоги, які фактично означають капітуляцію України. Заклики до «миру за будь-яку ціну» можуть створювати ілюзію нейтральності, але на практиці часто грають на користь агресора.
Її суперник Андрей Гюров представляє інший політичний табір. Він виступає за зміцнення зв’язків із ЄС і НАТО, боротьбу з олігархією, рівність громадян перед законом та посилення військової й політичної підтримки України. Для Гюрова принциповим є питання довіри: Болгарія, на його думку, повинна мати чітку позицію, а не змінювати заяви залежно від аудиторії.
За даними опитувань, Йотова наразі випереджає Гюрова. Її підтримка може становити близько 44–47 відсотків, тоді як опозиційний тандем отримує приблизно 24–26 відсотків. Третє місце посідають інші проросійські кандидати. Проте соціологія не гарантує результату, особливо якщо значна частина виборців визначається безпосередньо в день голосування.
Важливим фактором стане явка. Низька активність виборців зазвичай допомагає краще організованим партійним структурам і мобілізованому електорату. Для перемоги в першому турі необхідно отримати понад половину голосів за умови явки понад 50 відсотків. Якщо ці вимоги не будуть виконані, відбудеться другий тур, де боротьба, найімовірніше, зведеться до протистояння Йотової та Гюрова.
У другому турі Йотова може розраховувати на частину голосів інших проросійських кандидатів. Для її перемоги достатньо залучити порівняно невелику частину електорату, який у першому турі голосував за політиків із подібними поглядами. Гюрову натомість потрібно мобілізувати аполітичних виборців і переконати прихильників традиційних партій підтримати його як єдиного кандидата, здатного зупинити подальшу концентрацію влади.
Навіть перемога Гюрова не означатиме автоматичної зміни зовнішньополітичного курсу Болгарії. Уряд і парламентська більшість можуть зберегти проросійську риторику та блокувати частину президентських ініціатив. Проте прозахідний президент отримає важливі інструменти для політичного контролю, публічної критики уряду та захисту конституційного балансу.
Крім того, у разі нової парламентської кризи саме президент може відіграти ключову роль у призначенні тимчасового уряду. Це створює потенційну можливість для зміни політичного курсу, якщо нинішня більшість втратить підтримку або країна знову зіткнеться з достроковими виборами.
Президентські вибори в Болгарії стануть не просто змаганням двох кандидатів, а голосуванням за майбутню модель держави. Йдеться про вибір між подальшим посиленням вертикалі влади та збереженням демократичних противаг, між політикою обережного зближення з росією і чіткішою орієнтацією на ЄС, НАТО та підтримку України. Результат виборів покаже, наскільки болгарське суспільство готове миритися з обмеженням ролі опозиції та неоднозначною зовнішньою політикою.