Україна й Польща без «добрих» чи «поганих» відносин: інтерв’ю з Алфьоровим

Історичні суперечки між Україною та Польщею не можна оцінювати виключно як «добрі» або «погані» відносини. Йдеться про взаємодію двох суверенних держав, кожна з яких має власну історичну пам’ять, національні інтереси та бачення майбутнього. Саме таку позицію в інтерв’ю висловив історик, офіцер Збройних сил України та голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров.

На його думку, Україна має відмовитися від комплексів у діалозі з сусідами. Водночас це не означає ігнорування складних сторінок минулого. Навпаки, професійна розмова про історію повинна спиратися на документи, факти та повагу до загиблих, а не на політичні гасла чи взаємні звинувачення.

Алфьоров також розповів про відмінності між українським і польським підходами до національної пам’яті, необхідність переосмислення імперської спадщини, розвиток меморіальної політики та майбутнє Російської Федерації. Окремо історик наголосив, що історичні міфи давно стали одним із інструментів російської агресії проти України.

Історія як інструмент політики та зброя імперії

За словами Олександра Алфьорова, минуле не є нейтральним простором, особливо в періоди війни та масштабних політичних змін. Історія формує уявлення суспільства про державу, її кордони, героїв і право на майбутнє. Саме тому авторитарні режими часто використовують історичні міфи для виправдання агресії.

Російська влада протягом десятиліть створювала уявлення про нібито спільну та неподільну історію України й росії. Такі наративи мали применшити українську суб’єктність, переконати світ у штучності української державності та підготувати ґрунт для воєнного вторгнення. На думку історика, це не випадкові помилки в трактуванні подій, а системна політика.

Водночас академічна історія відрізняється від політичної пропаганди. Дослідник має працювати з джерелами, порівнювати свідчення, враховувати контекст і визнавати складність минулого. Популістська політика, навпаки, прагне спростити історію до набору зручних образів: героїв без суперечностей, ворогів без людських рис і подій без причинно-наслідкових зв’язків.

Алфьоров вважає, що імперії зрештою втрачають здатність утримувати під контролем підкорені народи. Історик переконаний: Російська Федерація також не зможе уникнути закономірностей, які свого часу призвели до розпаду інших імперських утворень. Натомість Україна, яка бореться за свободу та розвиває власну політичну націю, має зберегтися й посилитися.

Для України це означає необхідність не лише захищати територію, а й формувати власний історичний порядок денний. Держава повинна сама визначати, кого вважати своїми героями, які події вшановувати та як пояснювати суспільству складні періоди національної історії.

Деімперіалізація, декомунізація та нові символи Києва

Говорячи про політику пам’яті, Олександр Алфьоров окремо звернув увагу на термін «деколонізація». Він вважає, що для українського контексту точнішим може бути поняття «деімперіалізація». На його думку, Україна не була класичною колонією за моделлю, характерною для багатьох країн Африки чи інших континентів. Українські землі мали власні еліти, дворянство, культурні традиції та політичні проєкти.

Водночас це не скасовує факту тривалого імперського домінування. Російська імперія, а згодом радянська система обмежували українську мову, політичну автономію, національну освіту та можливість самостійно формувати державні інституції. Тому важливо позбуватися не лише конкретних пам’ятників чи назв вулиць, а й нав’язаного бачення українців як другорядної частини чужого політичного простору.

Після проголошення незалежності Україна не змогла швидко провести повне очищення державних інституцій від радянської спадщини. Значна частина колишньої комуністичної еліти залишилася у владі, а питання люстрації та переосмислення минулого часто відкладалися. Це призвело до того, що декомунізаційні та деколонізаційні процеси розтягнулися на десятиліття.

Історик переконаний, що відмова від імперських символів не є другорядним завданням навіть під час повномасштабної війни. Якщо суспільство відкладає такі рішення, воно залишає простір для повернення старих міфів. Державна політика пам’яті має допомагати громадянам розуміти, чому певні постаті та назви більше не можуть залишатися центральними символами незалежної країни.

Окрему увагу Алфьоров приділив Києву. На його думку, столиця досі має значні прогалини у меморіальному просторі. У місті є пам’ятники князям Київської Русі, гетьманам і діячам українського руху, однак бракує повноцінного представлення Івана Мазепи, Симона Петлюри та Павла Скоропадського.

Не менш важливим завданням є створення головного меморіалу загиблим захисникам і захисницям України. Такий простір має бути не формальністю, а місцем національного вшанування, де сучасне покоління зможе усвідомити ціну свободи. На думку історика, столиця держави, що веде війну за незалежність, повинна мати гідну меморіальну інфраструктуру.

Україна та Польща: діалог без комплексів і політичного шантажу

В українсько-польських відносинах є чимало складних тем, зокрема суперечки навколо подій ХХ століття та Волинської трагедії. Проте, як наголосив Олександр Алфьоров, ці питання не повинні перетворюватися на постійне протистояння між двома народами. Україна та Польща мають говорити про минуле відкрито, але без вимоги, щоб одна сторона повністю відмовилася від власного бачення історії.

Формула «добрі» або «погані» відносини, на думку історика, надто спрощує ситуацію. Україна і Польща є сусідніми державами, а не єдиною політичною чи культурною сім’єю. Вони можуть мати спільні інтереси у сфері безпеки, економіки та європейської інтеграції, але водночас зберігати різні оцінки окремих історичних постатей і подій.

Саме тому дорослий міждержавний діалог передбачає здатність визнавати відмінності. Герой однієї нації може сприйматися як противник іншою. Це не завжди означає, що одна зі сторін повинна відмовитися від власної пам’яті. Важливіше домовлятися про спільні правила дослідження, доступ до архівів, пошукові роботи та вшанування жертв.

Алфьоров розповів, що українські фахівці готові до співпраці з польськими колегами та до роботи з документами про конфлікти 1939–1947 років. Відкриття архівних матеріалів і проведення ексгумацій він назвав проявом готовності України до чесного діалогу. Водночас гуманітарні кроки не повинні суперечити національним інтересам та державному суверенітету.

Історичні суперечки не мають блокувати європейське майбутнє України. Європейський Союз створювався державами, які також мали складну історію конфліктів, воєн і взаємних претензій. Їм вдалося розділити пам’ять про минуле та спільні інтереси майбутнього. На думку історика, такий підхід потрібен і Україні з Польщею.

Проблеми можуть виникати й у відносинах з іншими сусідніми країнами, якщо Україна недостатньо знає власну регіональну історію. Протягом тривалого часу суспільству нав’язували думку, що головним напрямом є лише східний вектор, тоді як взаємини з Молдовою, Румунією, Словаччиною та Угорщиною залишалися маловідомими. Розширення знань про сусідів допоможе сприймати історичні розбіжності спокійніше та раціональніше.

Місія Українського інституту національної пам’яті, за словами Алфьорова, полягає у формуванні цілісної державної політики пам’яті. Для цього потрібні сильні інституції, фахівці, доступ до архівів, сучасні музеї, меморіали та публічні дискусії. Історія не повинна залишатися шкільною казкою або набором політичних маніпуляцій. Вона має стати способом краще зрозуміти сучасність і відповідальніше будувати майбутнє України.