The Economist: Як Трамп перетворився на головного невдаху у війні з Іраном

У матеріалі провідного західного видання з’явився жорсткий висновок: якщо нинішнє перемир’я закріпиться, головним програшем у цій багатосторонній сутичці стане не Іран, а Дональд Трамп. Саме таку думку виклав The Economist, і вона вже спричинила хвилю обговорень у політичних колах та медіа. Чим обернулася для колишнього президента його ставка на ескалацію і чому регіональні наслідки виглядають гіршими, ніж початкові сподівання?

The Economist: Як Трамп перетворився на головного невдаху у війні з Іраном

На початку конфлікту риторика була максимально амбітною: приборкати Іран, зламати мережі впливу і повернути контроль над ситуацією на Близькому Сході. Але реальність виявилася складнішою. Натомість ескалація призвела до руйнівних ударів по інфраструктурі, паніки на ринках і зростання невпевненості серед союзників. У підсумку головні стратегічні цілі — ослабити режим настільки, щоб він втратив здатність впливати регіон, і повернути порядок у судноплавстві — залишилися недосягнутими.

Ключовий висновок видання — перемир'я, навіть якщо воно тимчасове і крихке, стирає хибні перемоги. Режим у Тегерані хоч і ослаблений, але зберіг управлінські інститути; корисні активи, такі як запаси збагаченого урану, залишаються під контролем; а мережа проксі-формувань продемонструвала нові можливості тиску на сусідів. Тим часом політичні дивіденди для того, хто ініціював війну, виявилися сумнівними — популярність США у низці країн падає, а підтримка в міжнародних інституціях хитка.

Що фактично втрачено: імідж, цілі, ресурси

По-перше, це питання іміджу. Обіцянки про "нову еру" на Близькому Сході, які лунали під час передвиборчих кампаній та публічних виступів, розбилися об реалії війни. Замість стабільності регіон став більш непередбачуваним, а родовища й маршрути постачання нафти опинилися під загрозою. Це змушує країни Перської затоки шукати додаткові гарантії безпеки та переосмислювати, наскільки вони можуть покладатися на США.

По-друге, витрати. Війна вимагала величезних людських та матеріальних ресурсів. Американський військово-промисловий потенціал виявився обмеженим у швидкості відновлення запасів, тоді як Іран успішно застосував асиметричні тактики. По-третє, стратегічні цілі — повалення режиму або повна ліквідація ядерної загрози — залишаються нереалізованими. Натомість зростає ризик, що збережені запаси збагаченого урану стануть засобом стримування для Тегерана.

Отже, підсумок бачиться не як безпосередня поразка Ірану, а як поразка в досягненні довгострокових політичних цілей тієї сторони, яка ініціювала та підштовхнула до конфлікту.

Наслідки для внутрішньої політики і міжнародних альянсів

Для Дональда Трампа це має відбиток на репутації як лідера, що готовий застосувати силу, але не завжди планує наслідки. Внутрішньополітичні ризики — критика від колишніх прихильників та падіння підтримки серед частини електорату — вже помітні. На міжнародній арені партнери ставлять питання: чи можна довіряти прогнозованості та стратегії? Чи варто вкладатися у спільні проєкти без чітких гарантій?

Країни регіону тепер мусять вирішувати дилему: посилювати обороноздатність, нарощувати внутрішні ресурси чи шукати компроміс із Тегераном. Це створює нові зони впливу та примусові альянси, які можуть тривати роками. А для глобального порядку — це ще один сигнал, що військова перевага не автоматично трансформується в політичний успіх.

Підсумовуючи, можна констатувати: конфлікт довів, що короткострокові військові успіхи не завжди перетворюються на довготривалі політичні перемоги. Війна виявилася надто дорогою ціною за те, щоб називати її стратегічним тріумфом. І якщо мир витримає, історики і політологи, ймовірно, занесуть цю історію в розділ про те, як амбіції одного лідера могли послабити його саміту політичної ваги.