Один день Буданова: як живе Україна за межами київських кабінетів

У суспільній уяві прізвище Буданов давно асоціюється з українською розвідкою, військовими операціями та загадковою усмішкою генерала. Проте на заході України є місце, яке має схожу назву, але живе зовсім іншим життям. Буданів на Тернопільщині — невелике село, де політичні скандали з Києва звучать набагато тихіше, ніж сирени, новини з фронту та розмови про мобілізацію.

Тут не знайдеш столичних дискусійних клубів, гучних протестів із плакатами чи постійних суперечок про рейтинги політиків. У Буданові головні теми значно практичніші: чи вистачить працівників у місцевій установі, як утримувати старі дороги, хто з односельців пішов на фронт, коли повернуться військові та що буде із селом після війни.

Назва населеного пункту не пов’язана з Кирилом Будановим. Історично вона походить від імені шляхтича Якуба Будзановського, який вважається засновником поселення. У минулому тут існувало польське містечко Будзанів. Сьогодні це село приблизно на 1370 мешканців, у якому збереглися сліди багатої, але непростої історії.

Замок, лікарня та пам’ять про минуле

Подорож Будановом найкраще починати з історичного кварталу. Село має лише близько десятка вулиць, однак навіть на такій невеликій території можна побачити залишки фортеці XVI століття, старий цвинтар, єврейські поховання та руїни синагоги. Більшість цих місць не перетворені на повноцінні туристичні об’єкти, тому про них розповідають переважно місцеві жителі.

Найвідоміша споруда Буданова — фортеця, на території якої з 1956 року працювала психіатрична лікарня. За радянських часів цей заклад використовували не лише для лікування людей із ментальними розладами. Сюди могли потрапити й ті, кого влада вважала небезпечними через релігійні або політичні погляди.

Одним із найвідоміших пацієнтів був Амфілохій Почаївський — священнослужитель, якого згодом канонізували. За оповідями місцевих, його помістили до лікарні після конфлікту з радянською владою навколо Почаївської лаври. Так історія Буданова перетинається з релігійним спротивом, репресіями та боротьбою за право зберігати святині.

У 2022 році медичний заклад перепрофілювали на психоневрологічний інтернат для чоловіків. Разом із пацієнтами з Тернопільщини сюди перевезли людей із закритих установ у Донецькій та Запорізькій областях. Для частини з них війна стала додатковою травмою: люди втратили домівки, звичне середовище та зв’язок із родичами.

Працівники інтернату говорять про гострий дефіцит персоналу. На сотню пацієнтів припадає дуже мало медиків і санітарів, а щоденний догляд за людьми з інвалідністю, епілепсією, деменцією чи посттравматичними розладами потребує значно більше рук. Лікарі та медсестри працюють у складних умовах, часто виконуючи функції, які в нормальній системі мали б розподілятися між цілою командою.

Поруч розташований старий цвинтар, який жителі називають польським. Його надгробки нагадують про часи, коли Буданів був багатонаціональним містечком. Тут жили українці, поляки та євреї. На початку XX століття єврейська громада становила значну частину населення, однак Друга світова війна майже повністю знищила її.

Серед місцевих могил збереглося поховання Степана Дерев’янка — поліцейського, який, за переказами, загинув, захищаючи євреїв від погромів. Для Буданова такі історії є не просто сторінками минулого. Вони нагадують, наскільки різноманітним колись було село і скільки трагедій залишилося за його межами.

Магазин замість політичного токшоу

Сучасний торговий центр Буданова — це не великий супермаркет і не мережа кав’ярень. У селі працюють два продуктові магазини, невеликий ринок і кілька установ, без яких неможливе повсякденне життя. В одному з магазинів можна придбати все необхідне: від круп і овочів до ковбаси, напоїв та швидких перекусів.

Саме магазин часто стає місцем зустрічі та обміну новинами. Тут обговорюють не заяви політиків і не чергові конфлікти у столиці, а те, хто повернувся з заробітків, кого мобілізували, кому потрібна допомога і в кого з рідних немає зв’язку.

Продавчиня Галина працює по тринадцять годин на день. Вона зізнається, що майже не стежить за політичними новинами, бо після зміни вистачає сил лише на домашні справи та сон. Її особиста історія тісно пов’язана з війною: чоловік загинув на фронті, а серед знайомих є вдови, родичі зниклих безвісти та сім’ї військовослужбовців.

Щодня о дев’ятій ранку в магазині вшановують полеглих хвилиною мовчання. Для місцевих це не формальний ритуал і не елемент публічної кампанії. Це спосіб зупинити роботу хоча б на кілька хвилин і згадати людей, яких знали особисто.

Найболючішою темою для Буданова залишається мобілізація. Чоловіків на вулицях стало менше, частина виїхала за кордон, частина служить у війську, а дехто намагається уникати зустрічей із представниками територіальних центрів комплектування. Через це село поступово втрачає молодих мешканців, а повсякденні клопоти дедалі частіше лягають на жінок і літніх людей.

Змінився і традиційний уклад господарства. Колись на одній вулиці могли тримати десятки корів, а сьогодні їх залишилося лише кілька. Старшим людям важко обробляти землю та доглядати за худобою, тоді як молодь не хоче повертатися до важкої сільської праці. Домашнє господарство, яке ще недавно було основою добробуту, поступово стає винятком.

Водночас жителі не вважають Буданів безнадійним місцем. Вони порівнюють його із сусідніми селами, де більше занедбаних будинків, гірші дороги та слабша інфраструктура. У Буданові є освітлення, працюють школа, дитячий садок, амбулаторія та магазини. Для великого міста це мінімальні умови, але для села вони визначають відчуття нормального життя.

Місцева влада і питання, які не вирішуються в Києві

Місцевий осередок влади в Буданові займає одна адміністративна будівля. Кабінет старости не охороняють, перед ним немає черг із радників і журналістів. Двері відчинені для мешканців, які приходять із конкретними проблемами: ремонтом дороги, благоустроєм кладовища, питаннями документів чи допомогою для родини військового.

Староста Андрій Дембіцький очолює місцеву громаду близько десяти років. До політичної роботи він був лісничим і їздив на заробітки до Польщі. Свою перемогу на виборах пояснює не роботою професійних політтехнологів, а довірою односельців. У маленькому населеному пункті люди голосують за тих, кого знають особисто і кому можуть зателефонувати.

У селі майже не відчувають хвиль столичних протестів. Картонкові акції, політичні кампанії та дискусії про роботу антикорупційних органів не стали для Буданова центральними подіями. Не тому, що людям байдуже до держави, а тому, що їхня увага зосереджена на безпосередніх наслідках війни.

Корупція все ж викликає роздратування. Місцеві жителі не розуміють, чому чиновники, яких підозрюють у великих зловживаннях, іноді виходять під заставу або виїжджають за кордон. На тлі мінімальних зарплат, високих цін і постійних втрат на фронті такі історії сприймаються особливо болісно.

Серед символів Буданова — погруддя письменника та журналіста Соми Морґенштерна, який народився тут і згодом жив у Європі та Сполучених Штатах. Поруч стоїть зруйнована синагога, що нагадує про минуле єврейської громади. Місцева влада намагається зберегти хоча б те, що залишилося, але ресурсів недостатньо. У селі визнають: на відновлення історичних пам’яток потрібні кошти, яких нині передусім потребують оборона, медицина та соціальна підтримка.

Наприкінці дня розмова в Буданові майже неминуче повертається до війни. Людей хвилює, коли вона закінчиться, чи повернуться мобілізовані, що буде з тими, хто виїхав, і чи матиме село майбутнє. Тут не будують гучних прогнозів, але зберігають просту віру: Україна має вистояти, а Буданів — залишитися.

Один день у Буданові показує Україну без столичних декорацій. Це країна магазинів і шкільних укриттів, старих фортець і занедбаних синагог, виснажених медиків, вдів, військових родин та людей, які продовжують працювати попри втрати. Тут політичні заяви оцінюють не за гаслами, а за тим, чи змінюється життя на конкретній вулиці. І саме в цьому невеликому селі особливо виразно видно, заради чого триває боротьба — за право звичайних людей жити, пам’ятати та планувати майбутнє.