BILD назвав 4 країни, яких зрадив кремль

Коли справа доходить до реальної війни, кремль забуває про імідж «захисника» диктаторських режимів і обмежується пустими словами. Ця реальність неодноразово підтверджується в аналітиці західних медіа — одне з найгучніших останніх свідчень цього тренду надрукувало німецьке видання BILD. Його матеріал підкреслює: довіра до путіна і до його зовнішньої політики може виявитися ілюзією для тих, хто сподівається на довгострокову підтримку з кремля.

У статті BILD наводяться чотири приклади країн, які свого часу розраховували на російську підтримку, але в критичні моменти опинилися покинутими або отримали лише умовні гарантії. Серед них видання виділяє Сирію, Лівію, Венесуелу та Єгипет. Кожен з цих кейсів демонструє різні обличчя російської зовнішньої політики — від прямих військових інтервенцій до ситуативних альянсів, які розпадаються під тиском обставин.

У Сирії Москва довгий час позиціонувала себе як рятівник режиму, але її інтереси були радше прагматичними: збереження стратегічних баз і впливу в регіоні, ніж щира відданість суверенітету союзника. У Лівії кремль підтримував окремі сили, але так і не забезпечив стабільної політичної моделі, що призвело до тривалої нестабільності. У випадку Венесуели російська допомога змінювалася від значних кредитів і постачань озброєння до періодичної відставки при посиленні міжнародного тиску. І навіть у Єгипті, де відносини з Москвою здавалися взаємовигідними, прагнення до власного геополітичного маневру спричинило моменти відсторонення й прагматичної дистанції.

Щоб зрозуміти, чому кремль іноді діє непослідовно, треба врахувати кілька ключових чинників. По-перше, російська зовнішня політика — це передусім інструмент внутрішньої консолідації влади й економічної вигоди. Якщо підтримка певного союзу не приносить відчутної користі, вона стає недоцільною. По-друге, Москва часто обирає гібридний підхід: обіцянки, військова присутність, але без довготривалих фінансових зобов’язань. Такий підхід дозволяє швидко змінювати курс залежно від зовнішніх ризиків і вигод.

Крім того, путін і його команда орієнтуються на короткострокові геополітичні здобутки, а не на побудову сталі системи союзництва. Це означає, що в разі суттєвої загрози для глобальної позиції росії — наприклад, загострення відносин із ключовими західними гравцями або ескалація конфліктів поблизу її кордонів — підтримка дрібніших партнерів може бути згорнута або перенаправлена туди, де вона дає більший тактичний ефект.

Для країн, які намагалися використовувати Росію як стратегічного гаранта, висновки болісні. По-перше, втрата довіри означає, що ці держави стають вразливими перед зовнішнім тиском і внутрішньою нестабільністю. По-друге, вакуум довіри часто заповнюють інші гравці — Європа, США, Туреччина чи регіональні сили — що призводить до переформатування балансів і нових конфліктів.

Для Європи та західних альянсів важливо бачити ці уроки як попередження: залежність від непередбачуваних партнерів — ризик, який треба мінімізувати через диверсифікацію зовнішніх зв’язків, посилення обороноздатності і розвиток незалежних економічних зв’язків. Політика, що ґрунтується на ілюзії довіри до путіна, може дорого обернутися у часи кризи.

Отже, матеріал BILD — не просто ще одна критика російської політики. Це заклик для держав ретельно зважувати, кому і на яких умовах довіряти. У міжнародній політиці практичність і передбачуваність інколи важать більше за пафосні декларації. Усвідомлення цього — перший крок до побудови стійкіших і реалістичних альянсів, що не спираються на сумнівні гарантії та короткострокову політику великих держав.