Станіслав Горуна: «На татамі хочу малювати, як художник»

Станіслав Горуна знову вийшов на татамі після майже дворічної паузи й одразу здобув перемогу в новій для себе ваговій категорії до 84 кг. Олімпійський призер не називає цей виступ повноцінним камбеком: радше це була свідома спроба поставити красиву крапку в довгій спортивній історії. Після 27 років у карате він не поспішає остаточно прощатися з улюбленою справою, але вже чітко розуміє, що його майбутнє не обмежується змаганнями.

Сьогодні Станіслав Горуна зосереджений на розвитку українського карате, роботі з молодими спортсменами, управлінні та власних проєктах. Його спортивний шлях став прикладом наполегливості, характеру й уміння перемагати навіть тоді, коли підготовка була далекою від ідеальної.

Станіслав Горуна: «На татамі хочу малювати, як художник»

Рішення повернутися на татамі після дворічної перерви не було спонтанним. Перед турніром у Зальцбурзі Станіслав Горуна провів два місяці інтенсивної підготовки. Тренування почалися в Драгобраті й тривали до самого старту. У програмі були загальна фізична підготовка, спеціальні вправи, силові заняття та численні спаринги.

Для 37-річного спортсмена такий режим став серйозним випробуванням. Підготовка проходила в умовах повномасштабної війни: між повітряними тривогами, обстрілами, побутовими справами та необхідністю відновлюватися. Ранкові й вечірні тренування чергувалися зі сном, якщо для нього взагалі знаходився час.

«Це була авантюра, але продумана, відповідальна і свідома», – так Горуна описує своє повернення. Він не їхав на змагання лише для красивого жесту. Спортсмен розумів, що здатен виступити гідно, і зробив для цього все необхідне.

Перемога в новій ваговій категорії стала підтвердженням того, що навіть тривала пауза не зруйнувала його спортивний фундамент. Водночас сам каратист не дозволяв собі думати про далеке майбутнє під час турніру. Кожен поєдинок існував окремо, а увага була зосереджена лише на конкретному суперникові.

Після завершення змагань прийшло відчуття задоволення від виконаної роботи, але не бажання негайно продовжувати кар’єру. Спортивна форма, яку вдалося відновити за короткий час, тепер стала своєрідною дилемою. Горуна порівнює це з потужним автомобілем, який придбали, довели до ідеального стану, а потім залишили в гаражі.

Для нього карате завжди було не просто набором технічних прийомів. Це спосіб самовираження, у якому важливі ритм, точність, фантазія та здатність бачити бій ширше за стандартну тактику. Саме тому спортсмен говорить, що на татамі хоче не просто перемагати, а «малювати, як художник» – створювати власну картину поєдинку.

Чому олімпійська медаль не стала завершенням шляху

Формально рішення завершити кар’єру визрівало давно. Після командного Кубка світу у 2024 році, де українська команда виступила не так успішно, як хотілося, Горуна фактично перестав брати участь в офіційних стартах. Однак усередині залишалося відчуття незавершеності.

Саме тому він вирішив поставити крапку не заявою, а виступом. Вийти на татамі, пройти турнір, перемогти й лише після цього сказати: досить. Для родини це стало несподіванкою. Дружина та син не знали, що змагання в Зальцбурзі можуть стати останніми.

Станіслав пояснює своє рішення просто: він не пішов зі спорту через фізичну неспроможність. Навпаки, повернув форму й довів собі, що досі може конкурувати. Проте в дорослому віці спорт потребує значних ресурсів – часу, грошей, постійних зборів, відновлення та повної концентрації.

«Спортивну реалізацію я вже отримав», – зазначає каратист. Фінансових можливостей, які виправдовували б подальшу професійну кар’єру, у цьому виді спорту небагато. Тому продовження заради самої гри вже не здається йому достатньо відповідальним рішенням. Є родина, інші обов’язки та нові цілі, які також потребують уваги.

Водночас Горуна не приховує: остаточно завершувати він не хоче. Любов до карате нікуди не зникла. Проте спортсмен розуміє різницю між бажанням і необхідністю. Іноді, щоб почати новий етап, потрібно залишити те, що приносило найбільше задоволення.

Окремо він згадує олімпійський цикл і підготовку до Ігор, де здобув бронзову медаль. Попри історичний результат, цей період Горуна називає одним із найскладніших і найтоксичніших у своїй кар’єрі. За його словами, підготовка не була системною: бракувало планування, відеоаналізу суперників, тактичних розборів і чіткої програми навантажень.

Олімпійська медаль стала результатом величезної самовіддачі, природних здібностей і характеру. Спритність, швидкість реакції, координація та креативність допомагали йому переламувати поєдинки. У критичні моменти спортсмен умів терпіти втому, біль і тиск, знаходячи нестандартні рішення.

Однак сам Горуна наголошує: талант і сила волі не можуть повністю замінити професійну систему. Якби на початку кар’єри він мав якісніше планування та сучасний тренерський супровід, результати могли б бути ще вищими. Навіть для спортсмена міжнародного рівня чотири-п’ять тренувань на тиждень не є достатнім обсягом, якщо йдеться про боротьбу за найвищі нагороди.

Нове покоління, управління та наступний розділ

Найкращим періодом своєї кар’єри Станіслав Горуна вважає не олімпійський цикл, а роки з 2010-го до 2014-го. Саме тоді він перестав виснажливо боротися за вагу до 67 кг і перейшов у категорію до 75 кг. Зміна дала змогу краще почуватися фізично, повноцінно тренуватися та стабільно виступати на великих турнірах.

У цей період з’явилися перші важливі медалі, виступи в національній збірній, перемоги на престижних стартах і помітне зростання популярності. Каратист став упізнаваним, а його поєдинки почали привертати увагу не лише фахівців. Важливу роль відігравала й атмосфера в команді, яку Горуна згадує як значно здоровішу та продуктивнішу.

За роки виступів він побачив, як змінилося українське карате. Спортсмени, з якими він колись виходив на одне татамі, тепер самі стали тренерами. Вони передають молоді те, чого часто не вистачало попередньому поколінню: системний підхід, аналіз поєдинків, сучасні методики та розуміння довгострокової підготовки.

Саме з цим Станіслав пов’язує успіхи юних українських каратистів. Він уважно стежить за Назарієм Пранничуком, Еріком Рогозенком, Георгієм Піцулом, Юлією Руссу, Дарією Булай і Максимом Вечкановим. На його думку, українське карате має сильну перспективу, адже в країні з’являється дедалі більше спортсменів, здатних конкурувати на міжнародному рівні.

Повноцінна тренерська кар’єра, однак, не входить до планів Горуни. Він не хоче відкривати власний клуб або бути постійно прив’язаним до одного залу. Натомість допускає співпрацю з різними командами: короткі семінари, роботу з групами, консультації та допомогу спортсменам у підготовці до конкретних стартів.

Також Станіслав не бачить себе тренером національної збірної. На його переконання, така посада вимагає повної віддачі, величезної кількості часу та готовності відповідати за кожне рішення. Якщо він бере на себе певну справу, то прагне виконувати її максимально якісно, а поєднати це з іншими напрямами було б неможливо.

Наразі в його житті є одразу кілька напрямків. Серед них діяльність в Українській федерації карате, онлайн-тренування, семінари, мілітарний проєкт і робота над цифровим сервісом для врегулювання суперечок між людьми. Це вже не кар’єра спортсмена в класичному розумінні, а управління власним часом, ідеями та досвідом.

Станіслав Горуна не відмовляється від карате – він просто змінює роль у ньому. Тепер йому важливо не лише самому виходити на татамі, а й допомагати виду спорту розвиватися. Передавати досвід, підтримувати молодь, аналізувати проблеми системи та створювати нові можливості.

Його спортивна історія завершилася не поразкою й не вимушеним відходом, а свідомим вибором. Він вийшов на татамі тоді, коли ще міг перемагати, провів турнір на високому рівні й залишив спорт із відчуттям виконаної роботи. Попереду – наступний розділ, у якому буде менше офіційних поєдинків, але, ймовірно, не менше енергії, амбіцій і бажання створювати власну картину життя.