Мирний план Гончаренка: 7 кроків до завершення війни

На початку жовтня 2026 року Україна опинилася в реальності, яку більше не можна описувати лише словами про незламність і стійкість. Удари по енергетиці, промисловості, складах, дата-центрах та транспортній інфраструктурі безпосередньо впливають на життя мільйонів людей. Частково перекриті мости, зруйновані підприємства, проблеми з електропостачанням і скорочення населення свідчать: війна виснажує не тільки армію, а й державу загалом.

Україна продовжує чинити опір і має одну з найсильніших армій у Європі. Однак одночасно країна втрачає людей, виробництво, бізнес, міста та перспективи швидкого відновлення. Росія також не досягла поставлених цілей, але зберігає значні ресурси для продовження бойових дій. У такій ситуації питання полягає не лише в тому, як вистояти, а й у тому, як зберегти якомога більше українців.

Мирний план Гончаренка ґрунтується на ідеї поступової деескалації. Йдеться не про капітуляцію, односторонні поступки чи відмову від національних інтересів. Пропонується інший підхід: замість спроб одразу укласти одну всеосяжну угоду створити систему конкретних домовленостей, кожна з яких має власний предмет, строк виконання та гаранта.

Чому Україні потрібна нова стратегія

Упродовж війни суспільство неодноразово чекало на переломну подію: появу нової зброї, розпад росії, масштабне посилення міжнародної підтримки або вступ України до НАТО. Проте жоден із цих сценаріїв не став швидким рішенням. Технологічна перевага змінюється, противник адаптується, а кожен місяць війни має високу ціну.

На полі бою сторони не можуть швидко здобути вирішальну перемогу. Українська армія не була зламана, але росія зберігає людські та фінансові ресурси для тривалого протистояння. У війні на виснаження становище України складніше: економіка значною мірою залежить від зовнішньої допомоги, промисловість працює під обстрілами, а населення скорочується через загибель людей і вимушену міграцію.

Саме тому метою має бути не абстрактна перемога будь-якою ціною, а збереження української держави, людей, економіки та армії. Переговори в такому підході не означають довіру до росії. Навпаки, вони мають будуватися на контролі, взаємній вигоді та відповідальності третіх сторін.

Перший принцип плану — не намагатися вирішити всі питання одним документом. Між Києвом і Москвою немає достатнього рівня довіри, а позиції щодо територій, безпеки та майбутнього устрою регіону залишаються протилежними. Проте відсутність згоди з усіх питань не означає, що неможливо домовитися ні про що.

Другий принцип — створити багато переговорних треків. Окремо можуть обговорюватися безпека моря, захист енергетики, обмін полоненими, робота портів, гуманітарні питання, інфраструктура та локальне припинення вогню. Якщо одна домовленість буде зірвана, інші не повинні автоматично припиняти дію.

Сім кроків до завершення війни

Крок перший — забезпечити безпеку Чорного моря. Українська економіка не може повноцінно відновитися без стабільного експорту. Потрібно домовлятися про захист торговельних суден, портів і морських коридорів. Гарантом такого формату могла б виступити Туреччина, яка має вплив на проходження суден через протоки та зацікавлена у збереженні власної ролі в регіоні.

Крок другий — захистити енергетику. Умови домовленості мають передбачати заборону ударів по електростанціях, підстанціях, газових об’єктах і критичних системах теплопостачання. Окремий напрям — ядерна безпека та постійний міжнародний контроль за атомними об’єктами. Порушення угоди повинно автоматично запускати політичні й економічні наслідки.

Крок третій — створити захисний режим для цивільної інфраструктури. Школи, лікарні, дитячі садки, житлові будинки, вокзали та мости мають бути винесені в окремий переговорний трек. Навіть якщо повне припинення ударів поки недосяжне, сторони можуть почати з об’єктів, які не мають безпосереднього військового призначення. Виконання таких домовленостей стане першим практичним доказом того, що переговори можуть працювати.

Крок четвертий — поступово звузити зону бойових дій. Наступним етапом може стати обмеження активних боїв конкретною ділянкою фронту. Це не означає юридичного визнання окупації чи відмови України від своїх територій. Йдеться про тимчасову фіксацію лінії контролю, яка дає змогу зменшити кількість обстрілів і створити умови для подальших переговорів.

Крок п’ятий — забезпечити обміни та повернення людей. Полонені, цивільні заручники, депортовані діти та зниклі безвісти мають бути предметом окремої постійної угоди. Її виконання можуть супроводжувати міжнародні гуманітарні організації та держави, які мають канали зв’язку з обома сторонами. Гуманітарний трек не повинен залежати від успіху політичних переговорів.

Крок шостий — пов’язати санкції з конкретними діями росії. Потенційне послаблення обмежень не може відбуватися авансом. Якщо Москва припиняє далекобійні удари, забезпечує свободу судноплавства та виконує домовленості щодо фронту, окремі санкції можуть тимчасово пом’якшуватися. У разі нового наступу або масованих атак обмеження мають автоматично повертатися. Такий механізм перетворює санкції з абстрактного покарання на інструмент контролю.

Крок сьомий — домовитися про довгострокову безпеку та відбудову України. Українська армія повинна залишатися сильною, сучасною та належно профінансованою. Навіть за нейтрального статусу Україна має зберегти співпрацю з європейськими країнами та оборонними структурами. Паралельно потрібна міжнародна коаліція для відновлення промисловості, енергетики, житла й транспортної мережі.

Кожен із цих кроків має супроводжуватися гарантом або групою гарантів. Гарант повинен мати вплив на Росію, користуватися довірою України та бути зацікавленим у виконанні угоди. Саме третя сторона, яка втрачає гроші, вплив або репутацію через зрив домовленості, може зробити її дієвішою.

Донбас, гарантії та ціна миру

Найскладнішою частиною будь-якого мирного процесу залишатиметься питання окупованих територій. Починати переговори з нього недоцільно: сторони одразу опиняються в ситуації максимальної конфронтації. Спочатку потрібно досягти домовленостей щодо моря, енергетики, цивільної інфраструктури, обмінів і припинення далекобійних ударів.

Після цього з’явиться досвід виконання угод і мережа держав, які вкладуть власні ресурси в збереження миру. Лише тоді можна обговорювати формулу припинення вогню на Донбасі, нейтральну зону, відведення військ або міжнародний контроль над окремими районами. Фіксація фактичної лінії контролю не повинна означати юридичного визнання анексії.

Критики такого підходу можуть назвати його капітуляцією. Однак капітуляція — це відмова від власної суб’єктності та прийняття чужих умов без можливості впливати на результат. Переговори, у яких Україна отримує безпеку моря, захист міст, збереження армії, міжнародні гарантії та перспективу відбудови, є складним компромісом, але не обов’язково поразкою.

Інше заперечення полягає в тому, що росія нібито не хоче домовлятися. Сьогодні Москва справді може не бути готовою до великої мирної угоди. Проте навіть під час найтяжчих конфліктів сторони домовлялися про обміни, гуманітарні коридори, локальні припинення вогню та безпеку окремих маршрутів. Завдання України — постійно шукати сфери, де інтереси перетинаються, і робити кожну нову угоду дорожчою для росії у разі порушення.

Мир не гарантує миттєвого примирення, справедливості чи зникнення загрози. Росія залишиться сусідом, а наслідки війни доведеться долати десятиліттями. Проте збережена Україна матиме армію, економіку, мову, культуру та можливість розвиватися. Зруйнована країна не зможе захистити ні свої території, ні своїх громадян.

Мирний план Гончаренка пропонує рухатися не одним великим стрибком, а серією перевірюваних кроків. Сотні малих домовленостей можуть поступово створити основу для великої угоди. Головним критерієм має бути не гучність заяв, а кількість збережених життів, відновлених підприємств і міст, які перестали бути мішенями.

Україна повинна боротися за кожного громадянина, а не воювати до останнього. Саме в цьому полягає стратегія, яка поєднує безпеку, прагматизм і відповідальність перед майбутніми поколіннями.