Як російська армія вчиться у України та НАТО: нова тактика війни

Повномасштабна війна проти України змусила російську армію переглядати підходи до управління, розвідки та ведення бойових дій. На початку вторгнення російське командування розраховувало на швидку операцію, централізоване планування і перевагу в техніці. Проте реальність виявила слабкі місця системи: повільне ухвалення рішень, залежність від наказів згори, проблеми з логістикою та нездатність командирів нижчої ланки діяти самостійно.

Перші місяці війни показали, що чисельність армії та кількість озброєння не гарантують ефективності. На полі бою перемагає не лише той, хто має більше танків чи артилерії, а й той, хто швидше помічає зміни, передає інформацію та адаптує тактику. Саме в цих сферах російські війська зазнали найбільш відчутних проблем, але водночас почали активно переймати окремі елементи українського та натівського досвіду.

Йдеться не про повну зміну військової культури росії. Її армія й надалі залишається жорстко централізованою, а людські втрати часто розглядаються як прийнятна ціна для досягнення політичних цілей. Водночас бойові дії змусили російських військових шукати практичні рішення, які раніше вважалися другорядними: розвивати безпілотні системи, скорочувати час між виявленням цілі та ударом, використовувати малі штурмові групи й передавати частину повноважень безпосереднім командирам.

Від жорсткої вертикалі до вимушеної ініціативи

У західних арміях, зокрема в країнах НАТО, важливе місце посідає принцип mission command. Його суть полягає в тому, що старший командир формулює мету, загальний задум і межі допустимих дій, але не намагається деталізувати кожен крок підлеглих. Командир на місці має право обрати спосіб виконання завдання, якщо обстановка змінюється або початковий план більше не відповідає реальності.

Така модель потребує довіри, якісної підготовки та готовності брати відповідальність. Вона також передбачає, що інформація знизу має значення для ухвалення рішень нагорі. Молодший офіцер або сержант не повинен чекати дозволу на кожну дію, якщо зволікання може призвести до втрати позиції чи людей.

Радянська, а згодом російська система формувалася за іншою логікою. У ній накази переважно рухаються зверху вниз, а відхилення від затвердженого плану часто сприймається як порушення дисципліни. Нижчі командири звикли діяти в умовах постійного контролю, а ініціатива без прямого дозволу може розцінюватися як загроза для кар’єри.

Наслідки такої моделі проявилися під час боїв за аеродроми, спроб форсування річок, руху великих колон і тривалого утримання вразливих позицій. Підрозділи нерідко продовжували виконувати початковий наказ навіть тоді, коли ситуація докорінно змінилася. Через це російські війська втрачали час, техніку та особовий склад.

Війна змусила російське командування частково переглянути підхід. На передовій дедалі більше значення мають командири, які здатні швидко оцінювати обстановку, працювати з безпілотниками та координувати дії невеликих груп. Однак ця зміна відбувається переважно вимушено, під тиском бойового досвіду, а не через послідовну реформу військової культури.

Українська армія також проходить складний шлях до розширення ініціативи на нижчих рівнях. Важливими стають зрозумілий задум операції, відповідальність командирів, скорочення зайвої бюрократії та здатність перетворювати досвід конкретного підрозділу на зміни для всієї системи. Саме ці принципи дають змогу діяти швидше в умовах, коли зв’язок нестабільний, а бойова ситуація змінюється щогодини.

Безпілотники, малі групи та швидкість ухвалення рішень

Однією з найбільш помітних змін у тактиці російської армії стало масове використання безпілотних літальних апаратів. Якщо на початку вторгнення дрони часто сприймалися як допоміжний інструмент, то тепер вони стали частиною розвідки, коригування артилерії, ураження цілей і контролю поля бою.

Російські підрозділи намагаються скоротити цикл «виявлення — рішення — удар». Для цього створюються групи операторів БПЛА, розвиваються засоби зв’язку та цифрової передачі координат, а розвіддані швидше передаються артилерійським і штурмовим підрозділам. Окремі рішення запозичені з українського досвіду, де поєднання дешевих дронів, мобільних груп і артилерії стало одним із ключових інструментів протидії переважаючим силам.

Змінилася і роль бронетехніки. Через поширення FPV-дронів великі колони стали надзвичайно вразливими, тому російські війська частіше використовують розосереджений рух, інженерні укриття, маскування та бронювання техніки додатковими конструкціями. Це не усуває загрози, але свідчить про спробу пристосувати старі засоби до нової реальності.

Окремий напрям російської адаптації — застосування малих штурмових груп. Такі підрозділи можуть діяти окремо, просуватися приховано, використовувати складки місцевості та намагатися проникати на передові позиції або в проміжки між українськими підрозділами. Їхня тактика часто супроводжується значними втратами, проте невеликі групи складніше виявити, ніж традиційну колону чи батальйонне формування.

Водночас така тактика має і слабкі сторони. Вона потребує добре налагодженого зв’язку, підготовлених командирів, координації з розвідкою та своєчасного забезпечення. Якщо група втрачає контакт із командуванням, її дії стають несистемними. Саме тому технологічні нововведення не можуть повністю компенсувати проблеми військової освіти та управління.

Сержанти, аналіз помилок і межі російської адаптації

Важливою відмінністю армій НАТО є професійний сержантський корпус. Сержанти виконують роль наставників, організаторів і безпосередніх керівників особового складу. Вони відповідають за повсякденну підготовку, дисципліну, підтримання бойових навичок та передачу практичного досвіду від командирів до військовослужбовців.

У російській армії ця ланка традиційно слабша. Значну частину функцій, які в західних арміях виконують сержанти, змушені перебирати молодші офіцери. Через це система стає залежною від обмеженої кількості командирів, а рядові військовослужбовці мають менше можливостей для розвитку лідерських навичок. У складній ситуації це уповільнює реакцію підрозділу та посилює залежність від наказів штабу.

Ще одна проблема пов’язана з аналізом помилок. У сучасних арміях застосовується формат After Action Review — структурований розбір виконаного завдання. Під час нього військові з’ясовують, що планувалося, що відбулося насправді, які рішення спрацювали та що потрібно змінити наступного разу. Цінність такого підходу полягає в чесності: помилка розглядається не лише як привід для покарання, а як джерело інформації для вдосконалення.

У російській системі страх відповідальності часто призводить до прикрашання звітів. Командири можуть приховувати проблеми, перебільшувати успіхи або повідомляти інформацію, яку очікує вище керівництво. У результаті штаб отримує спотворену картину, а помилки повторюються. Це прямо суперечить принципу адаптивного командування, який передбачає швидке визнання проблем і негайне виправлення тактики.

Попри це, російська армія здатна навчатися на полі бою. Вона змінює структуру підрозділів, удосконалює застосування дронів, перебудовує логістику, шукає способи протидії високоточній зброї та адаптує штурмові дії. Її перевага полягає у готовності масштабувати окремі рішення, навіть якщо вони виникли на рівні одного підрозділу.

Однак технологічне оновлення не означає переходу до західної моделі. Російська система може поєднувати сучасні засоби розвідки та ураження з жорсткою вертикаллю, низькою цінністю життя військовослужбовця і репресивною дисципліною. Саме це робить її небезпечною: армія отримує нові інструменти, але зберігає готовність використовувати масовані атаки та великі людські ресурси для досягнення обмежених результатів.

Отже, нова тактика російської армії формується під впливом українського опору, натівських підходів і власного бойового досвіду. Росія переймає не всю філософію сучасного командування, а переважно ті елементи, які дають практичну перевагу: безпілотники, швидкий обмін даними, малі штурмові групи та гнучкіші способи застосування підрозділів. Для України це означає, що противника не можна недооцінювати. Його слабкість у системі управління поєднується зі здатністю пристосовуватися, а тому боротьба триває не лише за територію, а й за швидкість навчання, якість рішень та ефективність військових інституцій.