«Гаррі бере автомат — і чергу в нього»: бійці про останній вцілілий бліндаж

Одного дня 47-річний будівельник із Вінниччини зателефонував у поліцію і сказав: «Я ухилянт, заберіть мене». Поліцейські здивувалися, адже подібних звернень чули чимало. Та за кілька годин чоловік уже їхав до війська. Так з’явився боєць із позивним «Борода».

До повномасштабної війни він три десятиліття працював на будівництві. Бували періоди, коли чоловік роками жив просто на об’єктах, які зводив. Але одного літа керівник зібрав працівників і повідомив, що не може виплатити їм зароблені гроші. Борода повернувся додому без роботи й заощаджень. У територіальному центрі комплектування його раніше визнали обмежено придатним, тому процес затягувався. Телефонний дзвінок у поліцію став для нього способом швидко потрапити до війська.

Не минуло й двох діб, як чоловік опинився на навчанні. Згодом він став бійцем 2-го штурмового батальйону 92-ї окремої штурмової бригади імені Івана Сірка. Свій перший бойовий досвід Борода здобув неподалік Бахмута, звідки він родом. Місто, у якому на момент його народження жили десятки тисяч людей, нині фактично спорожніло.

Позивний «Борода» залишився з мирного життя, пов’язаного з мотоциклами. Колись він їздив на потужній Honda VTX і любив швидкість. Тепер до мотоцикла не сідає: каже, що на війні вже має достатньо способів ризикувати життям.

Троє бійців у лісосмузі

Найдовший бойовий вихід Бороди тривав понад чотири місяці. Разом із побратимами з позивними «Гід» і «Гаррі» він утримував позицію в лісосмузі. Їхня невелика група мала не допустити проникнення противника та забезпечити просування українських підрозділів.

До позиції бійці добиралися дві доби. Вони несли лише найнеобхідніше: автомат, боєприпаси, гранати, воду та кілька банок тушкованки. Дорога була довгою, а кожен зайвий кілограм міг уповільнити рух. Розраховували, що надалі необхідні продукти й воду доставлятимуть безпілотниками або братимуть неподалік.

Коли Борода вперше зайшов до бліндажа, всередині лежало тіло російського військового. У навколишній посадці залишилися сліди попередньої присутності окупантів: генератори, боєприпаси, пальне, продукти, бронежилети та речі загиблих. Неподалік знаходилися й інші тіла. Для бійців це стало моторошним нагадуванням про те, наскільки близько вони перебувають до лінії смерті.

Перші тижні минали відносно спокійно, наскільки це можливо на передовій. Військові могли говорити між собою, ходити по воду до струмка, забирати посилки, скинуті дронами. Водночас вони не знали, що зовсім неподалік, приблизно за кількасот метрів, у своєму укритті перебувала російська група.

Окупанти бачили українські безпілотники й чекали на моменти, коли можна буде викрасти доставлені вантажі. Через це посилки іноді зникали просто з визначених місць. Українські бійці довго не розуміли, куди діваються продукти та вода.

Втеча Гіда з полону

Одного разу «Гід» вирушив забрати чергову посилку і не повернувся. Спочатку Борода подумав, що побратимові стало зле, адже той скаржився на серце. Командуванню передали інформацію про зникнення, але невдовзі стало зрозуміло: чоловік потрапив у полон.

Через деякий час Гід несподівано з’явився біля входу до українського бліндажа. Він попросив води. Виявилося, що росіяни утримували його та змусили переносити тіло свого військового. Саме це й дало українцю шанс утекти.

Коли неподалік з’явився український безпілотник, росіяни злякалися й розбіглися. Гід скористався метушнею, сховався та почав пробиратися назад до своїх. Повернувшись, він передав командуванню інформацію про ворожу позицію. Після цього по району завдали удару українські військові.

Для Бороди ця історія стала одним із найнебезпечніших епізодів усього виходу. Адже ще недавно він був переконаний, що Гід загинув або лежить десь без допомоги. Побратим повернувся виснаженим, але живим.

«Гаррі бере автомат — і чергу в нього»

Позиція групи «Гаррі» залишалася останнім уцілілим бліндажем у лісосмузі. Саме тому російські військові час від часу підходили до укриття, не припускаючи, що там можуть перебувати українці. Вони вважали посадку своєю територією і не очікували зустріти опір.

За чотири з половиною місяці троє бійців неодноразово вступали в ближні бої. Зазвичай противник підходив невеликими групами. Українські військові постійно чергували, спостерігали за входом і намагалися не видавати своєї присутності.

Одного разу Борода, Гід і Гаррі почули кроки біля бліндажа. Незнайомець з’явився на вході у формі російської армії. Тоді Гаррі схопив автомат і відкрив вогонь. Бійці швидко перевірили обстановку та запросили спостереження з повітря, аби зрозуміти, чи не залишилися поруч інші нападники.

В іншій сутичці до укриття підійшли двоє російських військових. Один із них рушив до входу, і Борода відкрив вогонь. Обидва противники були знешкоджені. Сам боєць розповідає про це без пафосу, ніби про звичайний епізод служби. Але за кожною такою історією стояли секунди, упродовж яких помилка могла коштувати життя всій групі.

Російські війська регулярно били по посадці дронами та скидали вибухівку. Від ударів укриття руйнувалися, і військовим доводилося перебігати до інших бліндажів. В одному з них раніше працювали оператори російських безпілотників. Там українці знайшли техніку, телевізор і запаси їжі. Найціннішою знахідкою для виснажених людей стали кілька кілограмів сала та банка тушкованки.

Окремим випробуванням стала історія пораненого бійця з позивним «Маестро». Він уже намагався вийти з позиції, але під час руху підірвався. Його побратим загинув, а сам Маестро дістав важкі поранення та контузію. Після цього він кілька днів не міг підвестися. Коли група Бороди отримала наказ залишити позиції, військові мали забрати його із собою.

Вихід тривав цілий тиждень. Бійці ховалися від дронів, обходили небезпечні ділянки та рухалися максимально обережно. Дорогою їм доводилося залишатися неподалік районів, де перебували російські військові. Кожен крок міг привернути увагу противника, а будь-який звук у небі змушував завмирати.

Після повернення Борода потрапив до шпиталю, а згодом отримав відпустку. За час перебування на позиції він схуд на 20 кілограмів. Вдома на нього чекала кохана, з якою вони прожили разом вісім років. Після повернення чоловік освідчився їй, і цього разу почув згоду.

Та відпочинок виявився коротким. Нині Борода навчається на ротного медика й готується знову повернутися до служби. Він зізнається, що навіть у тилу миттєво реагує на звук дрона, а від стрекоту безпілотника волосся стає дибки. Проте додає: якщо знадобиться, до бою готовий.

Історія групи «Гаррі» — це не розповідь про безстрашних супергероїв. Це історія звичайних чоловіків, які жили в холодному бліндажі, чекали на воду й їжу, втрачали побратимів і щодня залишалися за крок від смерті. Їхня витримка, взаємодопомога та здатність триматися під постійним вогнем стали головною зброєю на останній уцілілій позиції.